Меню
  Головна
  Новини
     Всі новини
     Пласт -овий Архів
     Календар
  Хроніка
  Пласт -ова Бібліотека
  Про нас
     Петро Сагайдачний
     Наш курінь
  Фотоальбом
  Від хіхікала
  На який табір поїхати?
  Гостьова
  Пласт -овий Форум
     Нова тема
     Зареєструватись
     Користувачі
     Свої налаштування
 
  Календар новин
 Червень 2017
пнвтсрчтптсбнд
    1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30   
       

  Рейтинг
bigmir)net TOP 100
  Як ми з Любком по бульбу їздили, як наші з турками грали...
Як ми з Любком по бульбу  їздили, як наші з турками грали...
...було це дня третього, другого місяця жнив, року п’ятого по двох тисячах...

Отож, саме того дня з ініціативи мого тата я взявся поїхати до бабці з дідіусем по бульбу (Живуть вони у МІСТІ Бібрка). Але ні бабуся, ні дідусь не знали, що я приїду, бо зрання вони поїхали на город в Лани (таке село), а мама телефонним дзвінком не встигла їх застати в хаті. Їхав я не сам, нас було двоє – я і Любко (пл. уч. Любко Сидор – симпатичний, кумедний. Характер: завжди веселий. Особливості: любить хороші жарти; не погано складає віршики; відмінно грає в футбола; має кльову зачіску; лінь не спостерігається.Сімейний статус: неодружений) Якщо хтось не пам’ятає, то нагадаю, саме в ту суботу (а то була таки субота) наші вирішили показати туркам хто ж насправді турок на футбольному полі. День перед тим Любко підкинув ідею, що було би не погано, а досить таки кльово піти в „Шпору” (точька на районі) куренем і подивитися фуцик. Пропозиція була прийнята, і вже того вечора Матвію (пл. уч Матвій Дух – брат Ярка Духа, симпатичний. Характер: веселий і педантичний. Після Орликіади ’04 отримав підпільне псевдо „педантчик”. Особливості: був на „Джурі”, друга посвідка, „педантчиком” називати не варто; до нього дівки липнуть, як мухи на лай..., тобто як бджоли на мед. Сімейний статус: неодружений.) було доручено повідомити курінь про футбол. Як саме він це робив я точно сказати неможу, але думаю десь так: - Сьогодні футбол дивитися прийдеш? - Нууууууууууу... - От і добре, там і побачимось! Па-па! Може це було і не так, але як на мене це найправдивіша версія, бо дивитися футбол не прийшов ніхто, навіть ми з Любком, але про це згодом. Отже вернемось до початку. Я і Любко вирішили зустрітися десь о 15:00 неподалік від його хати, так щоб за дві години заїхати до Бібрки, взяти бульбу, і за такі ж дві години вернутися назад, і встигнути на 19:00 в „Шпору” до наших на футбол. Ми зустрілися, і впевнено подались до 97-ої маршрутки, яка завезла нас до управління ДАІ, що на Зеленій, а далі звідти ми поїхали до п’ятої автостанції одинадцятим тролейбусом. Там ми сіли на маршрутку з прямим сполученням Львів-Лопушна, яка їхала через Бібрку. Доїхали ми в повному комфорті – всю дорогу сидячи. Ми приїхали навіть на п’ятнадцять хвилин випереджаючи графік. Від колишнього кінотеатру зі зламаним шпилем, що тепер є клубом, а заодно і автобусно-маршрутковою зупинкою до подвір’я моєї бабці всьго три хвилини ходу, які ми подолали без жодних проблем. Але проблеми нас вже підчікували... Ми втворили скриплячу хвіртку, зайшли на подвір’я, підійшли до дверей і задзвеніли в дзвоник, і почали чекати. Чекали-чекали, чекали-чекали, чекали-чекали і нам то надоїло – ми знову задзвеніли в дзвоник, хоча цього разу також ніхто не вийшов. Хіба що вийшла сусідка, і сказала, що мої дідусь з бабусею ще не вернулися, але запевнила, що десь за двадцять хвилин вони мали би приїхати Серниківським автобусом (Серники, то село за Ланами). Нам не залишилось нічого, як тілько чекати. Чекали ми не мало, ну принаймі більше ніж двадцять хвилин. Поки ми там сиділи ми встигли надивитися на кумедії, які нам показував Дмитрик (Сусідський хлопака, років п’яти-шести, з типовим Бібрським вихованням). Він скакав, їздив на триколісному велосипеді, потім бабрався з м’ячем, після того бігав від яблуні до хвіртки, і від хвіртки до яблуні, згодом підійшов до свого тата, який щось майстрував біля півниці і почав зазирати йому під руки. Зазирав-зазирав, зазирав-зазирав далі ми не почули, але побачили, як Дмитрик з плачем метнувся до хати. За п’ять хвилин він визирнув з-за дверей одним оком і почав спостерігати за нами, а ми, щоб його не злякати намагалися на нього дивитися. За мить він вийшов на подвір’я без жодного сліду на обличчі, що він плакав. Він підійшов до пісочниці, що стояла неподалік від лавки, на якій ми сиділи, і вмостився в ній наче квочка. В пісочниці на Дмитрика вже чекали машинки і лопатка, якою він їх ховав, а точніше він робив нею поховання. Далі він підняв якусь дошку, поставив на ребро іншої, всадився на неї, і почав балнасувати. Йому то не вдавалось – він весь час падав і казав: „Бляха-муха” або „Чорт побери”. Далі Дмитрик з татом пішли до магазина по масло. Ми з Любком скориставшись моментом взяли його м’ячика і почали грати в футбол. Закопнувши м’яча на город ми дійшли до дилеми: хто ж за ним полізе. Я казав, щоб ліз Любко, бо то він м’яча туди закопнув, а Любко казав, щоб туди ліз я, бо я є сусідом Дмитрика. Згодом проблема вирішилася, за м’ячем поліз Любко, бо я сказав, що то була його ідея грати в футбола чужим м’ячем. Нам пощастило, Любко встиг витягти м’яча якраз за мить до того, як Дмитрик з татом зайшли на подвір’я, але Дмитрик все-таки щось запідозрив, і ми, прикидаючись, що збиралися йти, взяли і вийшли з подвір’я, до того ж ми були голодні. Тому ми взяли і поперли до найближчого магазину, що знаходиться за 600-700 м від хати моєї бабці. Купили собі там маківника, вділили навпіл, і прогулюючись затишними вуличками Бібрки ми пійшли назад на подвір’я, але довкола, а не навпростець. Дійшовшиши до кінотеатру, я поглянув вперед і ледь не вдусився, перед собою я вздрів своїх бабу й діда, які виходили маршрутки. Ми з Любком підбігли до них привіталися з ними, і почалося довге обіймання, цілування і всяке-таке. Після того як ми занесли до хати всі сумки почалося частування. Кожен раз приказуючи нам, що ми бідні і голодні бабця принесла нам миску пельменів, пляцків з чаєм, хліба з ковбасою і всякого-такого, після чого ми ся нарешті спинили то все наминати, і подивилися на годинник. Нам очі ледь не повилазєли, то вже була 19:05. Ми почали швиденько пакувати всю бульбу, яку тілько виділи. Попрощавшись з дідом ми пішли до кінотеатру, а бабця вирішила нас провести. По дорозі ми ще встигли наслухатись, які ми бідні і голодні настільки, що ми ледь не повернули назад, але ми себе втримали. Впіймавши набиту маршрутку, ми попрощалися з бабою, і втішаючи себе, що ми ще встигнемо на другий тайм, ми відправилися до Львова. Їдучи в маршрутці ми про щось своє гомоніли, і думали, що сказати нашим, коли прийдемо в „Шпору”. Десь на десятому кілометрі шляху одразу за спиною Любка ми почули діалог, який нас дуже стривожив:
- Мамо, я хочу ригати...
- Но то шо я зроблю? Йди стань біля шофера.
- А там я не буду хтіти ригати?
- Звідко я знаю, може не будеш, а може і будеш...
А річ у тім, що саме там, де сказала мама тої дівчинки їй стати вже стояли наші сумки з бульбов, і всю дорогу до Львова ми провели в переживаннях. Десь біля Давидова ми нарешті сіли, і змогли захистити нашу бульбу поставивши її собі під ноги. Доїхали ми до Львова нормально, ніхто нікого не обригав і всі були задоволені. Та на жаль ми приїхали до хати аж в 22:00. Наші забили гол, і нашим забили гол. Та ми не дуже засмутилися через те що пропустили футбол... На наступний день після Служби Божої ми підійшли до наших, і хотіли вибачитися, що не прийшли на фуцик. Але як тіко я відкрив писок, шоб шось сказати, як Любко перебрав ініціативу в свої руки і спитав всіх: „Де ви вчора були, чого ніхто не прийшов?!”. І на наше здивування ми почали вислуховувати де вчора хто був, і чому не прийшов. І це все через бульбу. Не біда скоро ми по бураки поїдем, ото буде кумедія, але то вже інша історія...

пл. розв. Юрко Каратник
  Проекти порталу
 Розроблено: a-t-bel
 ПЛАСТ НСОУ Львів - 2004-